Канадська тайга ховає під собою одні з найбільших у світі запасів нафти. Нафтоносні піски Атабаски, також відомі як бітумінозні піски Атабаски, – це суміш кремнеземного піску, глинистих мінералів, води й великих покладів бітуму. Бітум – дуже густа і важка форма сирої нафти (її також називають асфальтом).
Лише 20% нафтоносних пісків лежать біля поверхні, де їх можна легко видобути. Ці відкладення обходять річку Атабаска, на честь якої і названі родовища. Решта пісків заховані під землею та видобуваються шляхом закачування гарячої води у свердловину, яка розріджує нафту. Детальніше про історію цих родовищ читайте далі на calgary-name.
Віднайшли торговці хутром
Уперше про нафтоносні піски на півночі Альберти дізналися європейські торговці хутром у 1719 році, коли торговець із племені крі на ім’я Ва-па-су приніс зразок бітумінозних пісків на фабрику Компанії Гудзонової затоки – найстарішої британської торговельної корпорації хутрами в Північній Америці.
Першим європейцем, який побачив родовища, став ще один торговець хутром Пітер Понд, який заснував Північно-Західну компанію – конкурента Компанії Гудзонової Затоки. Він натрапив на родовища у 1778 році.
У 1788 році ще інший торговець хутром Олександр Маккензі, прямуючи до Північного Льодовитого та Тихого океанів, помітив бітумні фонтани біля річки Атабаска, в які можна було вставити жердину завдовжки 6,1 м. Тоді вже знали, що бітум, змішаний зі смолою чи смолистою речовиною з ялини, може слугувати засобом для склеювання каное індіанців. Через 10 років віднайдений бітум почав використовувати також картограф Девід Томпсон, а з 1819 року – офіцер британського флоту Джон Франклін.
Наукове вивчення та зростання популярності родовищ
У 1848 році вперше науково оцінили нафтоносні піски. Це, зокрема, зробив шотландський природознавець Джон Річардсон, коли шукав експедицію Франкліна, яка заблукала.
У 1875 році канадський природознавець Джон Макун почав проводити дослідження, яке проспонсорував уряд, а вже через 8 років Г. К. Хоффман з Геологічної служби Канади спробував за допомогою води відокремити бітум від нафтоносного піску, що йому легко вдалося. У 1888 році директор Геологічної служби Канади Роберт Белл повідомив комітету Сенату, що в долинах річок Атабаски і Маккензі розмістилися найбільші родовища нафти в Америці, якщо й не в цілому світі.
У 1897 році в цей регіон приїхав граф Альфред фон Гаммерштайн, він упродовж сорока років рекламував нафтоносні піски Атабаски, фотографуючи місцевість. Фото потім потрапили до Національної бібліотеки Канади та Національного архіву Канади.
Фото нафтоносних пісків були вміщені також у книзі-бестселері письменниці Агнес Дін Кемерон, де вона описала свою подорож до Північного Льодовитого океану. Після публікації книги авторка багато подорожувала і проводила лекції, під час яких показувала зроблені фото. Агнес із особливим захопленням розповідала про піски Атабаски, завдяки розповідям про них у книзі та на презентаціях письменниця стала знаменитістю.
Проєкт Oilsand
У 1920-х роках хімік Карл Кларк виявив, що бітум від піску легко відокремлюється за допомогою пари. У 1927 році видобутком бітуму зайнялася корпорація, заснована Робертом Фітцсіммонсом. Вона отримувала бітум у промислових масштабах методом закачування в піски гарячої води. Проте такий метод виявився нерентабельним.
Тому, був розроблений проєкт Oilsand. Він мав на меті використати ядерну вибухівку під землею регіону Атабаски, щоби утворити тепло і тиск, які кип’ятитимуть бітумні відкладення, зменшуючи їхню в’язкість так, що можна буде використовувати стандартні нафтопромислові методи для видобутку нафти.
За ідеєю, вибух мав перетворити родовище в озеро нафти. Спочатку проєкт стимулювання нафтоносних підземних утворень таким методом називався «Котел», його розробив геолог Менлі Л. Натланд. Він був упевнений, що підземний вибух – найефективніший спосіб генерації тепла, необхідного для розрідження в’язкого бітуму, аби його можна було викачати звичайними свердловинами. Проєкт був частиною американської операції «Плоушер», яка розробляла різні варіанти використання ядерних вибухів у мирних цілях.
Проте згодом деякі експерти почали сумніватися в доцільності такого методу, зокрема піонер нафтоносних пісків Роберт Фіцсіммонс написав у Edmonton Journal, що автор проєкту не знається на ядерній енергії, тому не може бути впевнений у безпечності операції. Фіцсіммонс припустив, що є імовірність перетворення всього родовища на палаюче пекло, суцільну масу напівскла чи коксу.
Однак у 1959 році Федеральний департамент шахт таки затвердив проєкт, щоправда, вже під назвою Oilsand. Ще через 3 роки позиція Канади змінилася: країна виступила проти ядерних випробувань. Така зміна позиції, на думку багатьох істориків, була спричинена зміною суспільного сприйняття ядерної вибухівки після Карибської кризи 1962 року – протистояння між СРСР і США після того, як СРСР таємно розмістив ядерні ракети на Кубі у жовтні 1962 року. Тоді вперше за історію людства дві наддержави опинилися під загрозою ядерної війни. Тож проєкт Oilsand скасували.
Комерційний видобуток
Видобувати нафту з бітумінозних родовищ Атабаски з комерційною метою почали в 1967 році, коли відкрився завод у міському агломераті Форт-МакМеррей. Видобутком керувала американська компанія Sun Oil Company (згодом перейменована на Sunoco). Завод відкрили за 240 мільйонів доларів США. Потужність на день становила 45 000 барелів (7200 м3).
Загалом, процес вилучення нафти з піску дуже дорогий. Для видобутку 1 бареля сирої нафти потрібно 2 тонни піску. Інвестиції в нафтоносні піски стали прибутковими після 2000 року, коли стрімко зросли ціни на нафту.
Компанія Sunoco згодом покинула нафтовий бізнес і стала роздрібним дистриб’ютором бензину. Видобутком почала активно займатися компанія Suncor Energy. У 2009 році вона купила нафтову компанію Petro-Canada і стала найбільшою нафтовою компанією Канади.
До 2009 року використовували два способи видобутку в родовищах Атабаски: підземний та відкритий. Лише 20% бітуму на цій місцевості підлягають видобутку відкритим способом, тобто розкопуванням землі за допомогою гідравлічних екскаваторів та 400-тонниих вантажівок. У 2006 році родовища Атабаски були єдиним великим резервуаром нафтоносних пісків у світі, що піддавалися великомасштабному відкритому видобутку корисних копалин.
Вже у 2010 році видобуток нафти з пісків становив до 1,6 млн барелів на день. На той час у світі виявили приблизно 600 родовищ бітумінозних пісків, найбільші – у Канаді, Казахстані та росії. Однак наймасштабніші запаси саме в Альберті.
У 2016 році сталася масштабна лісова пожежа, що поширилася з Форт-МакМеррея по всій північній Альберті, спаливши приблизно 590 000 га лісових масивів і знищивши приблизно 2400 будівель. Пожежа стала найдорожчою катастрофою за всю історію Канади. Стихійне лихо призупинило на деякий час видобуток нафти, а сама нафта значно зросла в ціні.
Вплив на довкілля
Видобуток нафтоносних пісків має величезний вплив на довкілля. Зокрема, і для відкритого, і для підземного способів вирубають ліси. Хвостосховища (споруди для захоронення радіоактивних, токсичних чи інших відходів) містять токсини, що можуть витікати в ґрунтові води або річку Атабаска. Під час видобутку викидаються в повітря оксиди сірки, оксиди азоту, вуглеводні та дрібні тверді частинки.
Крім того, для видобутку та відділення нафти від пісків треба енергію, а тому, видобуток нафтоносних пісків виділяє більше парникових газів, ніж інші види видобутку нафти. Через усі ці причини нафтоносні піски часто називають екологічною загрозою. Водночас такий видобуток є стабільним джерелом економічного зростання Альберти.
