Bitumount, що на східному березі річки Атабаска, за 90 кілометрів на північ від агломерату Форт-МакМеррей, – це історична промислова ділянка, де в 1925–1958 роках видобували, розділяли та переробляли нафтоносні піски. Територія названа на честь покладів нафтоносних (їх ще називають бітуміозними) пісків, які можна побачити вздовж берегів річки. У 1974 році Bitumount визнали історичним ресурсом Альберти, оскільки тут була проведена величезна кількість експериментів над розділенням нафтоносних пісків. Bitumount – надважлива частина історії розробки енергетичних ресурсів в Альберті та Канаді загалом. Далі на calgary-name.
Що таке нафтоносні піски?
Нафтоносні піски північно-східної Альберти – важливий енергетичний ресурс, природна суміш піску, мулу, глини, мінералів, води та дуже в’язкого типу сирої нафти, що називається бітум (часто також називають просто асфальтом). Увагу на них звернули наприкінці 1700-х років торговці хутром, тоді вони подумали, що піски можуть бути корисними й навіть прибутковими.
В Альберті є три основні райони нафтоносних пісків. Усі вони розташовані в північній частині провінції, найбільший названий на честь річки Атабаска, що прорізає його посередині. Тож, відповідно до письмових згадок, піски помітили наприкінці 1700-х, однак більш чітке уявлення про цей природний ресурс мешканці отримали аж через 200 років.
Лише 20% цих пісків знаходяться біля поверхні, решта – заховані глибоко під землею і для видобутку потребують закачування гарячої води у свердловину, щоби розрідити нафту. Видобуту та покращену нафту з нафтоносних пісків можна використовувати так само, як і звичайну нафту.
Діяльність заводів
У 1922 році на північний схід Альберти прибув Роберт Космас Фіцсіммонс. Він вирішив, що смоляний слиз на березі річки – його квиток до багатства. У 1925 році заснував International Bitumen Company Ltd. До 1930 року Фіцсіммонс спорудив невеликий нафтовидобувний завод, де подрібнювали сирий пісок і нагрівали в гарячій воді. На поверхню піднімалася масляниста речовина, її видаляли.
У 1930 році компанія Фітцсіммонса здійснила свій перший продаж бітуму в Едмонтоні. У 1937–1938 роках Роберт також побудував невелику модернізаційну установку та кілька інших об’єктів, однак Велика депресія спричинила падіння цін на нафту. Роберт робив усе можливе, щоби нафтові піски почали приносити прибуток, рекламував 38 різних способів використання бітуму, зокрема, для дорожнього покриття, покрівлі будинків і навіть лікувальних ванн.
Для вирішення фінансових проблем Фітцсіммонс залучив у 1942 році інвестора Ллойда Р. Чемпіона. Через два роки Ллойд заснував власну компанію Oil Sands Ltd. і уклав угоду з урядом Альберти про будівництво підприємства в Bitumount.
У 1945 році почалося будівництво нового заводу, однак знову виникли проблеми з фінансуванням, оскільки завод потребував більше коштів, ніж очікував Чемпіон. Він так і не зібрав необхідну кількість грошей, аби оплатити свою частку, тому до 1948 року уряд провінції контролював підприємство.
Люди розуміли, що нафтоносні піски можуть бути дуже цінними, проте цей природний ресурс знаходився у віддаленому місці, далеко від населених пунктів. Зручних шляхів добирання чи залізниць тоді ще не було. До того як були розроблені ефективні методи переробки, бітум використовували зазвичай лише як матеріал для покриття доріг. Таке обмежене його використання не обіцяло великої віддачі від інвестицій.
Уряд досягнув своєї мети: продемонстрував можливість розділення нафтоносних пісків на безперервній, великомасштабній основі, а тоді закрив завод. Завод пропрацював дуже короткий час і не продав ні краплі нафти. Згодом ділянку Bitumount продали одній нафтовій компанії, однак вона так і не запустила виробництво. У 1958 році об’єкт назавжди закрився, залишивши за собою два заводи як історичні ресурси.
Табірне життя
За часів функціонування Bitumount життя для працівників у тому районі було доволі складним. У компанії Роберта Фіцсіммонса робітники повинні були змиритися з прикордонними умовами і залишитися без звичного комфорту.
У 1940-х, коли до розвитку пісків долучився уряд, справи пішли трохи краще. Було збудовано багато нових житлових приміщень, а тоді почався процес набору персоналу. Це спричинило свої труднощі, бо чоловіки не захотіли залишати міста зі всіма умовами на користь роботи в ізольованому від цивілізації місці.
Задля залучення персоналу умови життя в робочому таборі постійно покращували. Зрештою, Bitumount став жвавим місцем, де завжди було чим зайнятися – будівництвом, розкопками, приготуванням їжі, полюванням, прибиранням, садівництвом, ремонтом, іграми тощо. Розповіді та фотографії свідчать про те, що люди намагалися зробити Bitumount чимось більшим, ніж просто табором у глухих лісах. Якщо одні там зупинялися на кілька місяців, то інші – на роки.
Етапи виробництва
Вирішити проблему поділу нафтових пісків на складові частини було зовсім непросто. Здавалося б, треба просто змішати пісок із гарячою водою, а коли він відокремиться, зняти олію, що плаває зверху, і видалити пісок, який опустився на дно. Однак ситуацію постійно ускладнювали певні чинники. Тож внесок вчених та інженерів став вирішальним.
Дослідницька рада Альберти під керівництвом Карла Кларка розробила метод розділення гарячою водою, який потім почали випробовувати в Bitumount. Процес поділявся на 3 основні етапи:
1 – видобуток піску із землі. У Bitumount родовища знаходяться дуже близько до поверхні, що забезпечує легкий видобуток. Коли пісок очищений від рослинності, ґрунту, осадів, його можна видобувати та транспортувати на сепараційну установку. На початку видобутку нафтоносних пісків у Bitumount не було машин для виконання цієї роботи. Це все зробили люди і тварини. Драглайн з’явився тут аж у 1930-х роках;
2 – відділення бітуму від піску. На цьому етапі сирий нафтовий пісок надходив на завод і розбивався на бітум та піщані хвости, які відкидали. Єдиним методом, який коли-небудь використовувався в Bitumount, був процес сепарації за допомогою гарячої води. Спершу пісок перетворювали на суспензію або пульпу шляхом розбивання будь-яких грудок, видалення домішок, а тоді додавали гарячу воду для розведення піску. Після цього суспензію перемішували для розділення олії та піску та заливали її у ванну з гарячою водою, де масляна піна піднімалася на поверхню, а пісок опускався на дно. Тоді знімали нафтову піну з води та повторно обробляли відокремлений пісок для збору будь-якої додаткової нафти. Завершальним кроком цього етапу було видалення надлишку води з відокремленої олії шляхом її нагрівання та додавання розчинника;
3 – покращення та переробка. Цей етап перетворення нафтоносних пісків на промислові нафтопродукти передбачав підвищення якості бітуму. Коли процес відділення нафтових пісків завершився, отриманий бітум ставав дуже густим. Так його майже ніде не застосуєш, до того ж важко транспортувати. Бітум – складний вуглеводень, який можна розбити на простіші, більш корисні та цінніші вуглеводні. Переробка додає цінності нафтохімії, однак нафтопереробні заводи вимагають багато коштів.
Ефективна технологія, що дозволяла очищати нафтопродукти з бітуму, відділеного від піску, була готовою. Однак жоден із заводів у Bitumount не мав достатньо ресурсів, щоби побудувати будь-що, крім найпростішого об’єкта. Без інвесторів, готових ризикнути, нафтоносні піски залишалися ресурсом у очікуванні. Тому, головним досягненням нафтопереробного заводу в Bitumount стала демонстрація того, що нафта з нафтоносних пісків може бути достатньо очищена для подальшої переробки.
Загалом, нафтоносні піски – ще один приклад того, як канадці створюють цінність за допомогою наполегливості, важкої праці та фантазії. Іншими словами, як вони здатні перетворити гидке каченя на золотого гусака.
